Зменшення населення України вже перетнуло межу в 46 мільйонів

За роки «демократії» – без усяких воєн і голодоморів, а «токмо волею» обраних нами керманичів, народу зменшилося на 6 млн. 244 тис. осіб. Результат, скажемо прямо, гросмейстерський. Забувся, як кошмарний сон, бадьорий слоган: «Нас має бути 52 мільйона. Кохаймося!» Саме час подбати про спорудження другої символічної свічки на меморіалі жертвам голодомору.

Жнива скорботи
За останні п’ять років радянської влади в середньому вмирало 610 тисяч людей у рік. З 1993 року і по 2008 рік у середньому щорічно йшло в інший світ по 758 тис. громадян. Таким чином річна жалоба збільшилася майже на 150 тисяч душ. Причина такого підвищення «продуктивності праці» баби з косою очевидна – різке зниження якості життя та постійні стреси.
Отже, за останні 16 років передчасно пішло з життя 2,4 мільйони українців, що еквівалентно кількості померлих за 500 днів голодомору 1932-33 років.
І в цей час населення країни щорічно скорочується на 230-250 тисяч.
Крім того, популяція українців стрімко старіє. Число сидячих за партами за 10 останнього років зменшилося на 31,4% – з 7,1 млн. до 4,9 млн. учнів. Не за горами введення нового пенсійного віку – адже у вимогах МВФ, який „годує” нас кредитами, є зобов’язання української сторони збільшити пенсійний вік. Швидше за все, це трапиться після виборів, коли політична ситуація трохи стабілізується.
Деяке збільшення народжуваності, що спостерігається з 2003 року – це „останній привіт” від радянської влади, а не успіх влади української. Просто в середині 1980-х років завдяки комплексу урядових заходів відбувся останній сплеск народжуваності серед слов’янського населення Радянського Союзу. Але за підрахунками фахівців, уже через 4 роки в Україні відбудеться демографічний обвал, тому що в дітородний вік увійдуть нечисленні й ослаблені громадяни, що народилися в середині 1990 років.
Але ж ще три десятиліття назад демографічна ситуація бачилася цілком оптимістичною. За прогнозом, складеним в 1974 році відділом демографії Інституту економіки України, чисельність населення країни повинна була досягти до початку 2000-го 54 мільйона. Але не склалося – на зміну продуктивній економіці прийшла економіка типу купи-продай. І народжувати дітей стало обтяжливо.

Навіщо плодити убогість?
Невтомно в нас розмножуються тільки ясновельможні «слуги народу». Причому, для стимулювання цього процесу вони не соромляться залазити в кишеню державі на цілком законних підставах. Наприклад, «антикризовим» Держбюджетом-2009 на «Стаціонарне медичне обслуговування народних депутатів України й керівного складу органів державної влади» виділяється 97 мільйонів гривень (в 2007 році – 74,4 млн.). І плюс ще на «Поліклінічно-амбулаторное обслуговування народних депутатів України й керівного складу органів державної влади» ще 80 мільйонів. Не дати не взяти – комунізм для окремих верств населення!
Тобто, на кожний організм депутата й «держкерівника» припадає (тільки по цих статтях) приблизно 90 тисяч грн. у рік або 7,5 тисяч на місяць. А на всі статті витрат Мінздоров’я Держбюджетом виділено 5,551 млрд. грн. Неважко підрахувати, що це по 120 гривень на душу населення в рік, тобто в 750 разів менше, ніж на «слугу народу».
Маючи таку підмогу, до того ж зарплату, у десятки разів перевищуючу середню по країні, чому б слугам народу (навіть якщо країна під вагою їхньої праці розлетиться на шматки), й не функціонувати в ритмі «нас має бути багато»?
Однак простим смертним доводиться вирішувати свої життєві проблеми шляхом зменшення кількості дітей у родині. Гумористичний вислів: “Один необережний рух – і ви вже батько» – для українця є чорним гумором. До чого плодити вбогість? Проблеми, які з неминучістю повстають перед простолюдом, у масі своєї нерозв’язні. Фатальні труднощі з житлом. У країні, де вартість квартир і зарплати населення перебувають у різних вимірах, більшість молодих людей можуть отримати власне житло тільки після смерті батьків. Труднощі з якісною освітою – з того ж кошика. Серйозно захворіти в Україні – виходить, пустити по світу всю родину або просто болісно вмерти без медичної допомоги…
Сьогодні кожний третій український юнак у віці до 16 років не має шансів дожити до 60 років. Середньостатистична українська родина витрачає на їжу та медикаменти (тобто, на виживання) більше 70% сімейного бюджету, а в ситуації кризи – ще більше. Одяг взагалі ніхто з малозабезпечених не купує (хіба що в секонд-хендах). Старі люди всі свої «підвищені» пенсії витрачають на ліки й комунальні послуги – причому ріст цін на продукти харчування та ліки в нас значно випереджають ріст соціальних виплат. Не даремно держава сьогодні намагається зафіксувати ціни на ліки, але торгівці медикаментами навчилися переборювати й це: завозять в Україну найдешевші, неякісні ліки або імпортують їх в обхід митниці й державної скарбниці.
Якщо люди думають тільки про виживання – вони не думають про те, щоб завести дітей, не думають і про своє здоров’я. Те, що робить влада сьогодні, убиває націю завтра. І це не просто демографія. По суті, політика всіх українських урядів періоду незалежності й реформ свідомо або мимоволі була спрямована на те, щоб поставити населення країни на грань виживання.

Скоротимося на догоду Заходу?
А скільки нас «має бути», у свій час підказала Маргарет Тетчер. Підказала, ще будучи в здоровому розумі й при владі, а не в лещатах маразму, як зараз. Наприкінці 1980-х вона в запалі відвертості видала: «На території СРСР економічно виправдане проживання 15 мільйонів людей». Треба думати, тих самих «сажотрусів», які будуть обслуговувати «велику трубу».
Напевно, Тетчер називала цифру в публіцистичному запалі. Однак вона мыркувала у вірному напрямку. Україні для обслуговування залишків промисловості вистачить і одного мільйона працівників (уже зараз у металургії й хімпромі, провідних галузях промисловості, працює 600 тисяч робітників). Для виробництва сільськогосподарської продукції позаочі вистачить 1,5 млн. фермерів і батраків. Для організації масової торгівлі імпортним барахлом з лишком вистачить 2 мільйони реалізаторів. У сфері послуг і 3 мільйонам буде тісно. Разом з членами родин вийде не більше 15-20 мільйонів. І якщо самим радикальним чином не поміняти керівників країни, а разом з ними – і пріоритети держави, то до цієї цифри ми й будемо невблаганно дрейфувати.
Олександр Полуянов