Тихо, якось майже непомітно відзначалась в Україні п’ята річниця Майдану, тобто „помаранчевої революції”. Якраз тоді й зійшла на політичному небосхилі яскрава зірка Віктора Ющенка та його однодумців-соратників. Навряд чи думали люди, стоячи на холодному вітрі, під дощем і снігом, що у наступні п’ять років державне кермо триматиме у своїх руках особа слабка духом, безвольна, зовсім нездатна до продуктивної, результативної роботи. І чи не соромно сьогодні тим, хто у параноїдальному екстазі волав у ті дні – „Ющенко! Ющенко! Ющенко!”, за свою недалекоглядність. Адже саме їхній кумир довів Україну до самісінького краю „могильної ями”.
Через відстань у п’ять років ті події бачаться зовсім в іншому світлі, ніж тоді. Стало очевидним, що заокеанські політтехнологи вміло використали всенародний гнів, спричинений відверто цинічними діями Кучми і його команди. Люди їхали до Києва, щоб на весь голос заявити свій протест, сказати рішуче „Ні!” владному режиму. Втім, будемо чесними перед самими собою, – більшість на Майдані становили не добровольці, а привезені з усіх областей спеціальними автобусами і підгодовані кількома десятками гривень. Саме ними і маніпулювали перед тим підготовлені і вишколені „польові командири”. Отож, значна частина „майданних революціонерів” навіть не здогадувалась, що „сценаристи” і „режисери” Майдану відвели їм роль звичайної „масовки”, „статистів”. На їхньому фоні „вожді”, що стояли на подіумі, видавалися справжніми „народними трибунами” – чесними, непідкупними, заклопотаними долею держави і народу.
І ніхто тоді не задумувався над тим, якими коштами оплачено весь той антураж – біг-борди, палатки, польові кухні, харчі і напої, помаранчеві куртки тощо. Відповідь на це запитання можна знайти у книзі опального російського олігарха Бориса Березовського „Мой майдан незалежности” (Київ, 2007). В анонсі до неї сказано досить відверто: „Из лондонской эмиграции Березовский принял самое активное и непосредственное участие в событиях, приведших к оранжевой революции. Его моральная, политическая и финансовая поддержка блока Ющенко-Тимошенко способствовала победе революционеров”.
Проте, це не єдиний „гаманець”, з якого щедро сипались „доляри” у калитку організаторів Майдану. Чималенькі суми вкинула туди й заокеанська „діяспора”, висунувши В.Ющенку ряд вимог, які він і відпрацьовував усі ці п’ять років. Тобто, українське суспільство, принаймні більшу його частину „майданна команда” розвела, ніби лохів, влаштувавши на Майдані справжнісінький балаган, на якому публіку заводили „клоуни” типу баби Параски. До речі, цей „символ Майдану” сьогодні до Ющенка навіть не допускають, бо кілька років тому у столичному метро і тролейбусах ця язиката бабуся ревно агітувала „за Юлічку”. Люмпени відчули тоді, що настав їхній зоряний час, коли можна добре поїсти, напитись „на шару” та ще й скористатися імпортними біотуалетами.
Все, що сталося в Україні після Майдану, інакше, як національною зрадою, і назвати не можна. Новоявлені „батьки нації” обіцяли миттєво підняти українську економіку з колін, наповнити внутрішній ринок вітчизняними товарами, за цінами, доступними усім громадянам. Замість цього магазини і палатки на ринках заполонили залежані зарубіжні промтовари та продукти з простроченим терміном реалізації, причому в небаченій раніше кількості і за світовими цінами. Так на наших гаманцях і здоров’ї відпрацьовувались доларові потоки, з яких фінансувалися майданні заходи, і значна частина яких розтеклась по кишенях „гвардійців революції”.
П’яту річницю Майдану „помаранчеві” відзначили кулуарно – в Українському домі, мабуть, побоявшись вивести своїх прибічників на головну столичну площу. У колі найближчих соратників і однодумців В.Ющенко довго і нудно розводився про свої міфічні здобутки, картав опонентів, погрожував „новим Майданом”, більшим за перший. Тільки – навряд, бо всяка революція, як і війна, потребує великих коштів, а їх колишні кредитори йому тепер, вочевидь, не дадуть, а власні „заощадження”, зароблені „праведним” трудом, ні він, ні його партнери витрачати точно не будуть, бо треба ж подбати і про „схрон”, щоб сховатися після нищівної поразки на президентських виборах.
В останні тижні політична активність В.Ющенка зафонтанувала, ніби вулкан, що раптом прокинувся. На всіх українських телеканалах центральними подіями виставляється все, де він засвітився, чи промовляв, як завжди – нудно, довго, безпредметно. „Ощасливив” гарант і Черкащину, побувавши тут двічі за короткий час. Спочатку він відвідав Чигиринщину, де взяв участь у відкритті зернового терміналу в Адамівці і гетьманської резиденції у самому Чигирині. Місцеві ЗМІ детально висвітлювали те „шоу” з почесною вартою, ряженими козачками, ліцеїстами військових ліцеїв та звезеною чиновною братією, яка мала грати роль „вдячного народу”. Ось тільки одну важливу деталь панове журналісти „не помітили”. Президентський ескорт цього разу складався з двох вертольотів (чи то, пак, „гвинтокрилів”, або „гелікоптерів”) та з кавалькади броньованих авто. У якому з цих транспортних засобів летіло чи їхало „перше тіло держави”, невідомо. Мабуть, у такий спосіб недремна варта ховала свого патрона від якихось міфічних „терористів”.
А зовсім недавно, 21 листопада ц.р. щасливу нагоду бачити на власні очі главу держави мали жителі села Криві Коліна Тальнівського району, куди він завітав, щоб взяти участь у відкритті 18-кілометрової ділянки реконструйованої дороги, а також пам’ятника Т.Шевченку і Центру освіти, культури, духовності та дозвілля при місцевій школі. Як бачимо, немає більш значимих занять у президента, ніж щось відкривати, перерізати стрічки, виголошувати урочисті промови.
Зауважимо, що при кожній такій нагоді він піддає нищівній критиці своїх опонентів по президентських перегонах. Тобто, власну передвиборчу кампанію пан Ющенко веде, використовуючи службове становище та чималі бюджетні кошти. І це – при жахливій дефіцитній „дірці” у державній скарбниці! От і в Кривих Колінах він не добирав толерантних виразів, згадуючи В.Януковича та Ю.Тимошенко. На його думку, вони – „…авантюристи від політики, за якими не стоять українські ідеали”. А все, що робить пані прем’єрка, є „злочином перед державою і нацією”. З такою оцінкою діяльності Леді-Ю можна було б і погодитись, якби не одне „але” – у прем’єрське крісло її двічі підсажував він сам, а тому є конкретним „подільником” у тому „злочині”.
Тепер нам велено святкувати все, що пов’язане з Майданом, як День Свободи. А що ж ми тоді відзначатимемо у День Незалежності? Не у „колоніальному рабстві” жили-бо з 1991 по 2004 рік. До чистого маразму добалакалась минулого понеділка у тому ж Українському домі, під час презентації передвиборної програми В.Ющенка, його нинішня „ляльководка” Віра Улянченко, заявивши, що на Майдані у 2004 році вони „вибороли Україну”.
У своїх публічних піар-акціях вождь „помаранчевих” полюбляє хизуватися тим, що на національних грошових знаках стоїть його автограф, а він, ніби, є „батьком гривні”. При цьому „скромно” замовчується те, що за час свого існування гривня „схудла” майже у п’ять разів – з 1,7 грн. до більше 8 грн. за один американський долар. І це – далеко не кінець, загальновідома істина – грошова одиниця, не забезпечена товарною масою, є лише красивим, але порожнім „фантиком”. Та й звідки взятися тій товарній масі, якщо за п’ять років панування ющенківсько-тимошенківської кліки вітчизняна промисловість, втім, як і сільське господарство, зазнали нищівного кризового удару.

Анатолій СИСОЙ